Одним з перших сказав гіркі слова правди молодий Павло Тичина, сонячний кларнет якого був налаштований на оспівування українського відродження. В його поемі "Чистила мати картоплю…" проста українська жінка, стурбована за майбутнє своїх дітей, прорікає:

Ленін-антихрист явився, мій сину, а ти проти мене.

Треба боротись: ворог явився.

Болем і скорботою проникнута поезія "Загупало в двері прикладом…", котру лише в останньому томі 12-томника Тичини опубліковано повністю, без скорочень.

Загупало в двері прикладом, заграло, зашкрябало в шибку.

— А-ну, одчиняй, молодиця, чого ти там криєшся в хаті.

Застукало в серці, різнуло: ой горе! Це ж гості до мене.

Та чим же я буду вітати — іще ж не зварився синочок.

На одну збожеволілу молодицю аж п’ятеро озброєних чоловіків… І лише один співчуває нещасній.

— Синочку, дитя моє любе! Ой що ж я з тобою зробила!

А писар все пише, все пише — та сльози писать заважають.

Що ж трапилось потім, чому в апогей голодомору з’являється сумнозвісний вірш "Партія веде", опублікований в самій більшовицькій "Правді"?

Зважаючи на абсолютну нехудожність з точки зору поетичної естетики автора "Сонячних кларнетів", можна цілком погодитися із твердженням Остапа Тарнавського, українського літературознавця з-за рубежу, чиє дослідження оприлюднив журнал "Всесвіт" 8 років тому. "Іронія, що він (Тичина) висунув як засіб вислову, була сприйнята як вірне служіння, і поетова (іронічна) творчість стала частиною сталінської пропаганди, іронічна поетова поза коментувалася всерйоз".1

Доводити зараз, що "Партія веде" — нісенітниця, набагато легше, ніж раніше було вивчати "художні особливості". Якщо навіть абстрагуватися від "панів" та "буржуїв", які вже давно були скинуті до "одної ями", то й неозброєне око помітить примітиві рими, якими грішать поети-початківці, набрані без логічного зв’язку тогочасні атрибути: комсомол, МТС, повітряний флот… Відвертим глумом над партійними планами звучить обіцянка "в МТС пошлемо друкарні", а "мур" і "мол" виступають в значенні "перешкода". А назвати цей час "неповторним", "невмирущим", коли голодна смерть косила мільйони, можна було тільки саркастично.

Всім відомо, що П.Тичина перебував у своєрідній еміграції, відмежувавшись від реального життя, але бодай символами спілкувався із тими, хто міг його зрозуміти. Тому завжди наполягав, щоб під цією пріснопам’ятною поезією завжди стояла дата — 1933 рік.

ГОЛОД

Хоч би світало… – Мамо, хліба!
Підвівся батько: замовчи!
Коло вогню в вагоні збились
і мруть голодні втікачі.

І дим їм очі виїдає.
Мороз проходить аж в кістки.
А за вагоном крик і гомін,
обмін, торгівля і свистки.

В лахмітті, в скорбі, у болячках
зігнулась мати. В щось дитя
укутала, та все: ну, спати –
навік засунуло б ти… Життя!

Прийшли сюди, а голод з нами.
Й нема людей поміж людей.
Ти чув?.. недавно десь тут жінка
зварила двох своїх дітей…

Одскочив батько: божевільна!
Мовчи! мовчи! До чого це? –
Схопилась мати й закричала,
а батько плюнув їй в лице…