Чорнобиль....Чорний біль нашої землі.
  В Тузлівській ЗОШ проведено годину спілкування для учнів школи "Чорнобиль...Чорний біль нашої землі".Учні 9 кл. Кулікова А.та Єгікян Т.підготували розповідь та презентацію про чорнобильську трагедію.Вчителі Скрипченко І.Г.та Яланжі В.Г. продемонстрували учням відео про м.Чорнобиль та Прип"ять.Завідуюча Тузлівською бібліотекою -філіалом провела бібліографічний огляд: " Чорнобильська тема у творчості ураїнських письменників".Та провела презентацію книги Галини Ковтун " Я писатиму тобі щодня..."книга про героя - ліквідатора Володимира Правика,який був начальником караулу на атомній і першим кинувся на зустріч біді.

           Оголошується Всеукраїнська Акція « бібліотека українського воїна».       

       

                

У ході проведення Акції будуть зібрані та передані до бібліотек військових частин Збройних Сил України кращі зразки вітчизняної та світової художньої літератури в перекладі на українську мову, наукові видання з історії Української держави,її культури та Збройних сил.

Тому,з метою організації змістовного дозвілля захисників нашої Батьківщини створимо для них бібліотеки!Акція «Бібліотека Українського воїна» буде діяти постійно,то ж не залишимося байдужими,адже в кожній сім’ї обов’язково знайдеться одне чи декілька видань,що стануть корисними і необхідними для тих,хто оберігає наш мир і наш спокій!

Пункт прийому літератури працює в сільській бібліотеці.

Міжнародний день Землі

22 квітня – Міжнародний день Землі

Щорічно, 22 квітня люди по всій планеті відзначають День Землі. Цей день став загальнолюдським символічним святом любові та турботи за наш спільний дім. Саме 22 квітня в різних куточках земної кулі небайдужі до екологічних проблем люди проводять різні яскраві і в той же час корисні заходи, спрямовані на те, щоб у світі стало більше чистоти і відповідальності.

Засновником Дня Землі вважається Джон Стерлінг Мортон, який запропонував у 1872 році призначити щорічний день, присвячений озелененню навколишньої території. Пропозиція було схвалено і отримала широку підтримку жителів штату. У 1882 році День Дерева був оголошений урядом Небраска офіційним святом штату, дата його припадала на 22 квітня. Через 100 років у 1970 році День Дерева був перейменований у День Землі і став проводитися по всій території США. У цей день 22 квітня 1970 року в Нью-Йорку (США) студенти, школярі та їхні викладачі, вперше організували проведення національного свята – Дня Землі. Його учасники запропонували звичайним пересічним американцям звернути увагу на екологічні проблеми сьогодення і спробувати спільними зусиллями берегти зелену планету. Вже через рік у США було створено державне агентство з охорони навколишнього середовища, яке сьогодні діє досить активно і має тісні контакти з державними структурами багатьох країн, в тому числі і в Україні.

Міжнародним свято було оголошено в 1990 році. У той рік безліч обрізків матерії з написами і малюнками були пронесені по нашій планеті. З них склали прапор Землі площею 660 кв. м, який символізує єдність людей в турботі про майбутнє планети і закликає ставитися з повагою до оточуючого нас світу. За ініціативою американських природоохоронців зі Стенфордського університету 90-ті роки було проголошено “Десятиліття навколишнього середовища». Ця акція отримала підтримку в більш ніж 120 країнах світу, а понад 40 країн об’єднали свої зусилля для проведення кампанії по збереженню біологічного різноманіття. У цей день кожен мешканець планети може зробити свій маленький внесок у справу захисту навколишнього середовища: очистити від сміття прилеглу територію, висадити хоча б одне дерево, відмовитися хоча б на день від використання автомобіля.

Саме тоді про День Землі вперше почули і в Україні. І тільки через 2 роки День Землі став відзначатися в Україні як день захисту природи, день акцій з метою залучення уваги громадськості до проблем нашої планети.

У День Землі в різних країнах за традицією звучить Дзвін Миру, закликаючи людей Землі відчути всепланетну спільність і докласти зусиль для захисту миру на планеті та збереження краси нашого спільного дому. Дзвін Миру – символ спокою, мирного життя та дружби, вічного братерства й солідарності народів. І в той же час – це заклик до дії в ім’я збереження миру й життя на Землі, збереження Людини і Культури. Перший Дзвін Миру був встановлений в штаб-квартирі ООН в Нью-Йорку в 1954 р. Він відлитий з монет, які пожертвували діти всіх континентів, і є символом глобальної солідарності людей Землі. В нього також вплавлені ордени і медалі, інші почесні відзнаки людей багатьох країн. Напис на Дзвоні говорить: «Хай буде спільний мир у всьому світі».

       Василь Андрійович Симоненко

   Народився Василь Андрійович на другий день Різдвяних свят (8 січня) 1935 року в глухому поселенні Біївці Лубенського району на Полтавщині в сім'ї колгоспників. Дитинство його, за словами Олеся Гончара, чуло ридання матерів, що божеволіли від горя над фронтовими похоронками, воно брело за ними скородити повоєнні поля, тяжко добувати хліб насущний. Скупе на ласку було, мінами й снарядами бавилося його дитинство, коли від запізнілих вибухів десь біля степового вогнища ставали інвалідами діти — ці найбезвинніші жертви війни.      

       Після закінчення 1952 року середньої школи Василь вступив на факультет журналістики Київського університету. Одержавши через п'ять років диплом «літописця сучасності», працював у редакціях газет «Молодь Черкащини», «Черкаська правда», «Робітнича газета». Проте змістом і сенсом його життя була поезія й тільки поезія.      

       Про становлення поетів, як правило, пишуть: вірші складав ще на шкільній лаві, друкуватися почав у студентські літа. Цей стереотип абсолютно не підходить для Василя Симоненка. По-юначому щиро повіривши після XX з'їзду КПРС в торжество правди, свободи й демократії, він на повні груди вдихнув озон хрущовської «відлиги» і не ввійшов, а вітром-вітровінням увірвався в затхлу царину тодішнього красного письменства. Уже перші його поезії, що бурхонули на шпальти періодики, засвідчили: в українській літературі з'явився самобутній і зрілий Майстер.      

       Як справедливо зазначала народжена хрущовською «відлигою» критика, Симоненко вразив читача не запаморочливими формалістичними новаціями, не вишуканим мереживом слів, а осяянням краси власної душі, справжністю почуттів, інтелектуальною високістю й молодечим завзяттям. Уже перша його збірка поезій «Тиша і грім» (1962) стала яскравим явищем не лише в тодішній зпекотілій літературі, а й у суспільному житті України.      

       Такий творчий старт легко міг запаморочити молодого поета, збити його на соцреалістичні манівці. Як це, до речі, сталося з багатьма його ровесниками-віршописцями. Малообдаровані від природи, але жадібні до грошей і слави, вони наввипередки пробивалися у «вірні підручні партії», аби прицмулитися до номенклатурного корита, нахапати літературних премій, одержати депутатські мандати, всістися в редакторські крісла, стати бодай тимчасовими власниками державних автомашин і дач, безкоштовних закордонних вояжів.      

       Симоненка нітрохи не манила вся ця машкара. Не зі службового обов'язку, а за велінням серця Василеві боліли рани рідного народу, його злиденність, безправ'я, загроза національного виродження. Саме оприлюдненню цих пекучих проблем він і посвятив своє талановите перо, що, звичайно ж, не могло подобатися партноменклатурі.

      

       Як відомо, напровесні 1960 року в Києві з волі пробудженого хрущовською «відлигою» юнацтва був заснований Клуб творчої молоді. На суспільно-політичній арені на горе партократам з'явилася ініціативна й динамічна громадська інституція, яка ставила своєю метою об'єднати духовні й фізичні зусилля молодого покоління для розбудови оновленої України.      

       Хоча на той час Симоненко жив і працював у Черкасах, проте разом з Аллою Горською й Іваном Драчем, Ліною Костенко й Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком і Василем Стусом, Миколою Вінграновським і Михайлом Брайчевським він став душею і окрасою цього Клубу. Охоче роз'їжджав по Україні, як загальновизнаний поет брав участь у літературних вечорах і творчих дискусіях, виступав перед робітничою та сільською молоддю, прагнучи пробудити в душах ровесників національну самосвідомість і жагу до національного відродження.      

       Проте просвітницька діяльність не задовольняла Василя. Від природи людина діла, він прагнув роботи з конкретними, зримими результатами. Такими результатами, які б унеможливили в майбутньому реставрації сталінщини на рідній землі.      

       Скоро в Клубі творчої молоді для Василя знайшлася робота до душі. Тоді, коли він прилучився до комісії, котра мала перевірити чутки про масові розстріли в енкаведистських катівнях і відшукати місце потаємних поховань жертв сталінського терору. Разом з Аллою Горською вони обходили десятки прикиївських сіл, опитали сотні й сотні тамтешніх жителів, виявили урочища, де, за свідченням селян, більшовицькі кати ховали сліди своїх мерзенних злочинів,      

       Саме за участю Симоненка на основі незаперечних речових доказів для людства були відкриті таємні братські могили жертв сталінізму на Лук'янівському і Васильківському кладовищах, у хащах Биківнянського лісу. За його участю тоді ж був написаний і відправлений до Київської міськради Меморандум із вимогою оприлюднити ці місця печалі й перетворити їх у національні Меморіали.      

       Звичайно, керована «вірними ленінцями» Київська міськрада брутально зігнорувала заклик поета до морального очищення перед нагло убієнними. Проте цей вчинок Василя Симоненка слід вважати високим громадянським подвигом і водночас власноручним смертним вироком. Бо відтоді талановитий майстер слова опинився, за компартійною термінологією, «в сфері особливого зацікавлення відповідних державних органів».      

       Щоправда, ще задовго до політичного краху великого «кукурузника» Хрущова Симоненко чітко і недвозначно усвідомив, що за обнадійливими «відлигами» не завжди настають жадані весни. Більше того, йому дедалі чіткіше вчувалося лиховісне потріскування грядущих суспільних морозів.           

       Скорботною епітафією звучать слова, записані Симоненком до свого щоденника 3 вересня 1963 року:  «Друзі мої принишкли, про них не чути й слова. Друковані органи стали ще бездарнішими й зухвалішими. «Літературна Україна» каструє мою статтю, «Україна» знущається над віршами. Кожен лакей робить, що йому заманеться... До цього ще можна додати, що в квітні були зняті мої вірші у «Зміні», зарізані в «Жовтні», потім надійшли гарбузи з «Дніпра» й «Вітчизни»…      

       Скільки в цих рядках гіркоти й доконечного смутку! Щоправда, на той час Василь уже точно знав, що йому лишилося три чисниці до смерті. Знав давно, але, будучи людиною мужньою і трохи фаталістичною, не скаржився на долю. Єдине, що пекло йому душу, отруювало останні дні життя, то це — усвідомлення того, що примасковані вбивці, які прирекли його в могилу, залишаться верховодити на білому світі й будуть безкарно чинити свої чорні справи.   

       Смерть двадцятивосьмирічного лицаря української поезії уже три десятиліття оповита ядучим туманом загадок, легенд, міщанських пліток. Ні, в правильності висновків патологоанатомів ніхто не сумнівається, а от що передувало тим висновкам... Не тільки в пору князювання «товариша» Щербицького в Україні, а навіть у роки горбачовської «перебудови» на цю тему було накладено якнайсуворіше табу. А суть ретельно охоронюваного секрету полягає в тому, що Василя Симоненка по-звірячому «обробили», а точніше — прибили охоронці громадського порядку в міліцейських мундирах.

       Сталося це влітку 1962 року. На залізничному вокзалі в Черкасах між буфетницею тамтешнього ресторану і Симоненком випадково спалахнула щонайбанальніша суперечка: за кільканадцять хвилин до обідньої перерви самоправна господиня прилавка відмовилася продати Василеві коробку цигарок. Той, звичайно, обурився. На шум-гам нагодилося двоє чергових міліціонерів і, ясна річ, зажадали в Симоненка документи. Не передбачаючи нічого лихого, Василь пред'явив редакційне посвідчення.      

       Якби на місці Симоненка опинився будь-хто із черкащан, конфлікт на цьому, напевно б, і вичерпався. Але охоронці порядку, побачивши перед собою відомого поета, раптом ніби показилися. Замість того щоб допомогти йому залагодити перепалку з буфетницею і побажати щасливої путі-дороги, як це належало б нормальним людям, вони безцеремонне скрутили Василеві руки й на очах здивованого натовпу потягли силоміць до вокзальної кімнати міліції. І була ця наруга вчинена над автором популярної в Україні книжки «Тиша і грім» зовсім не випадково.      

       У цивілізованих суспільствах завжди вважалося неписаним законом: тільки поетам Бог дарував право бути речниками рідного народу. У протруєній класовою ненавистю більшовицькій імперії, де всі загальнолюдські поняття поставлені з ніг на голову, право говорити від імені трудящих нахабно узурпували партійні вожді. Аби позбутися будь-якої конкуренції в боротьбі за вплив на маси, вони мобілізували всі ресурси пропагандистського, адміністративного та карального апаратів для дискредитації, обпльовування, а то й фізичного винищення справжніх народних речників. Недаремно ж в устах сталіністів слово «поет» було символом не просто «гнилого інтелігента», а політичного відступника, примаскованого контрика, потенційного ворога народу.        

       Передчасна смерть позбавила Василя невідворотної неминучості пройти через голгофу мордовських тюрем і потаємних психушок, як це випало багатьом його ровесникам-шістдесятникам. А в тому, що репресії чатували на Василя, немає анінайменшого сумніву. Бо ще за життя поета сусловська цензура поставила нездоланні рогатки кожному його творові на шляху до читача. А після панахиди, коли ще й земля не запала на Василевій могилі, з чийогось сатанинського благословення ім'я Симоненка стало швидко обростати струповинням осоружних вигадок, підлих інсинуацій, злісних наклепів. Сліпому було видно: поет Симоненко навіть мертвий був страшний і ненависний денаціоналізованій брежнєвській партократії.      

       З неймовірними труднощами Василевим друзям доводилося «пробивати» у світ кожну його книжку. І все ж завдяки колективним зусиллям читач дістав змогу одержати Симоненкові «Земне тяжіння» (1964), збірку новел «Вино з троянд» (1965), «Поезії» (1966), «Избранная лирика» (1968), «Лебеді материнства» (1981), том вибраних поезій (1985) та дві книжечки для дітей.      

       Відійшов Василь Симоненко за межу життя 14 грудня 1963 року.   

               

       Олекса МУСІЄНКО      

       Українське слово. — Т. 3. — К., 1994.

 

 

Маленькі вихованці дитячого садка " Вишенька" не тільки відпочивають та оздоровлюються,але й відвідують стареньких мешканців стаціонарного відділення для людей похилого віку.Діти  поставили  для стареньких  невеличкий  концерт : розповідали вірші, співали пісень зтанцювали вальс.Всі залишились задоволені.

Річард де Беріказов: „Яке величезне щастя – пізнання ховається в книжках! Як легко й відверто довіряємо ми книжці таємницю свого неуцтва. Книжки – вчителі, що наставляють нас без різок і лінійки, без лайки і гніву. Підійдеш до них – вони не дрімають, запитаєш у них щось – вони не тікають, помилишся – вони не насміхаються”.

Дитинство - золота пора. Але щоб ця пора була дійсно золотою, дитина повинна бути здоровою і щасливою. Прийшла пора літніх канікул, та не збираються вірні друзі бібліотеки з нею прощатися до осіні.В бібліотеці діє літня програма " Читаємо,думаємо,творимо!"Це і мультсалон,та різноманітні конкурси,книжкова лотерея,літня ігротека та інше.А результат побчимо восени в альбомі літніх вражень "Book - симпатія".

Книги чекають в тиші.



Веселі,дружні,активні.



Такий він "Літературний локомотив"



Хто більше кульок назбирає( гра на уважність)



Геймери.



Читати цікавіше!



Почитати в тиші!



Книга та комп. завжди поряд.



Ох цей планшет!



 

 Ось ми і дочекались літа,
Перше червня – ваша втіха,
Бо цей день у всьому світі,
Приурочили вам дітям!
Сьогодні 2 червня Тузлівським дитячим садком та сільською бібліотекою проведено свято "Віночок дитячих мрій".Весело пройшло свято.


Танці були веселі.

Такий він віночок мрій.



Веселі ігри.

Класики також популярна гра.



Хто швидший!

 



Багато було ігор.

Перемогла дружба.