21 березня – Всесвітній день поезії

Поезія – високий стяг душі.

Прийнято говорити, що поезія – це загущеність думки й почуття….. Іван Франко назвав поезію «кристалізацією» життя; Ліна Костенко пише «Поезія - це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі»…

Символічним знаком поезії, як відомо, є крилатий кінь – Пегас, адже «крилатість» - одна з важливих її якостей.

Саме 21 березня рішенням генеральної конференції ЮНЕСКО був призначений Всесвітній день поезії. Це свято відзначається з 1999 року. Рішення про встановлення даного свята було прийнято в зв'язку з тим, що поезія може допомогти людині розгадати найскладніші питання. Вона формує громадську думку і в той же час передає внутрішні переживання як самого автора, так і читачів. Представники ЮНЕСКО вважають, що поезія була і залишається найважливішою частиною сучасного мистецтва. Тому людство повинно навчитися цінувати поетичні рядки і знаходити в них справжнє багатство.

Поезія допомагає нам жити разом. Вона необхідна для встановлення діалогу між культурами та для гармонійної взаємодії між різними суспільствами. Заохочення поетичної творчості, її поширення та перекладу — це ще один із чинників сприяння культурному різноманіттю, життєво важливе джерело натхнення, відроджуване живою єдністю поета в багатогранних проявах його творчості.

Генеральний директор ЮНЕСКО закликав усі держави-члени, громадські організації та асоціації у Всесвітній день поезії віддати належне поезії та задуматися про ту фундаментальну роль, яку вона грає в діалозі між культурами - в діалозі, який є гарантом миру.

Всесвітній день поезії відзначається і в Україні. У відривному «Українському народному календарі» він уперше з'явився 2004 року.

Немає відповіді на питання, в чому секрет поетичних чарів. Поезія залишається загадкою. Тим більше вона вабить читачів. Навіть той, хто кричить: “Не люблю віршів всіляких поетів!”, мабуть, просто не читав шедеврів. Інакше обов'язково знайшов би собі поетів до душі.

gazeta.ua підготувала 10 цікавих фактів, пов'язаних, з поезією
. 1. Найдавніші вірші з'явилися у ХХІІІ ст до н. е. Їхній автор - аккадська принцеса і жриця Ен-Хеду-Ана. Вона писала про богів.
2. У Китаї поетів страчували за сумну поезію. Ідея такої цензури належала імператору Цяньлун. Він правив у XVIII ст. Сумними вважали вірші, у яких згадували минулі досягнення маньчжурської династії, до якої належав імператор.
 3. Одну поезію можна було прочитати 2 848 способами. Поезію-паліндром, створила китайська поетеса Су Хуей у ІV ст. Поезія представляла квадрат з ієрогліфів розміром 29×29. Цю поему можна прочитати, переходячи квадратом вправо або вліво, по горизонталі, вертикалі і навіть діагоналі.
 4. Найбільше цитують поета Вільяма Шекспіра. Десята частина оксфордського цитатника має рядки його сонетів, комедій і трагедій. За цитуванням перевершує Шекспіра лише Біблія.
 5. Кубинський поет Хуліан дель Касаль помер від сміху. Хоча свої вірші він писав у песимістичній манері. Поет вечеряв з друзями, один з них розповів анекдот. У Касаля почався напад неконтрольованого сміху. Це викликало розшарування аорти, кровотечу і раптову смерть. Поезія - як живопис: один твір полонить тебе більше, якщо ти будеш розглядати його зблизька, а інший - якщо відійдеш подалі (Горацій) 
6. Англійський поет Данте Россетті в труну дружини поклав неопубліковані поеми. Через кілька років йому запропонували видати книгу, але поет не зміг відновити вірші по пам'яті. Тоді тіло дружини ексгумували. Згодом поеми опублікували.
 7. В Амстердамі поет читає вірші на церемонії похорону. Це стосується самотніх людей. Їх поховання організовує муніципалітет. Він наймає поета, який складає на честь померлого вірші.
 8. Австрійського поета Райнера Марію Рільке до п'яти років одягали у дівочі сукні. Він народився у родині, де до цього у віці двох тижнів померла дочка. Тому два з шести його імен, Рене і Марія, були жіночими. Мати також одягала Рільке у дівочі сукні і грала з ним, як з дівчинкою. 
9. Поет Генріх Шиллер черпав натхнення від запаху гнилих яблук. Тарілка з ними завжди стояла у його кабінеті, коли він працював. 
10. Володимира Маяковського звинувачували у шахрайстві. Причиною стали його вірші у манері "драбинкою". Суму гонорару поетові визначали за кількістю рядків. 
Подробнее: https://bdzhola.com/news/21-bereznja--vsesvitnij-den-poeziji10-faktiv-do-svjata

19 березня відома українська письменниця-шістдесятниця Ліна Костенко відзначила свій день народження. До  уваги вірші Ліни Костенко, які не залишать байдужими.

Ліна Костенко – незаперечний моральний авторитет для українців, і за свій вік вона жодного разу не заплямувала себе компромісами з нечесною владою. Сила волі та незламність письменниці вражають. Та зараз, коли наш інформаційний простір засмічений безглуздими дурницями, Ліна Костенко воліє мовчати. І це горде мовчання теж є позицією.

Попри це, геніальна українка говорить до нас своїми творами. Завжди актуальними та пронизливими. Пропонуємо добірку віршів Ліни Костенко, які не залишать вас байдужими.

Про цінність часу

Життя іде і все без коректур.
І час летить, не стишує галопу.
Давно нема маркізи Помпадур,
і ми живем уже після потопу.
Не знаю я, що буде після нас,
в які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, – час.
А ми живі, нам треба поспішати.
Зробити щось, лишити по собі,
а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,
щоб тільки неба очі голубі
цю землю завжди бачили в цвітінні.
Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
щоб ці слова не вичахли, як руди.
Життя іде і все без коректур,
і як напишеш, так уже і буде.
Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,
не бійся смутків, хоч вони як ріки.
Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш – то уже навіки.

Про силу слова

Страшні слова, коли вони мовчать
Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучивсь, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія – це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.

Сьогодні – Міжнародний день щастя

Міжнародний день щастя (International Day of Happiness) святкують щороку 20 березня

 

FacebookTwitterGoogle+Share10

Цей день проголошено ООН 28 червня 2012 року. Ініціатива святкування Дня щастя належить Королівству Бутан.

Від 2013 року Організація Об’єднаних Націй відзначає Міжнародний день щастя для того, щоб визнати важливість щастя в житті людей в усьому світі. У 2015 році Організація Об’єднаних Націй ухвалила 17 цілей у галузі сталого розвитку, спрямовані на викорінення бідності, скорочення нерівності та захист нашої планети – три ключові умови, необхідні для досягнення благополуччя і щастя.

Організація Об’єднаних Націй пропонує всім людям незалежно від їх віку, а також всім навчальним закладам, компаніям та урядам відзначити 20 березня Міжнародний день щастя.

У липні 2006 року було запроваджено міжнародний індекс щастя для відображення добробуту людей і стану навколишнього середовища.

Щасливі люди живуть довше. Дослідники старіння з Інституту Альберта Ейнштейна виявили, що 243 учасники-довгожителі мали позитивне ставлення до життя.

Для того, щоб бути щасливим, дуже важливі релігія і спорт. Доведено, що вони постачають нас порціями щастя – маленькими, але регулярними. Танець – також могутня річ, яка здатна приносити щастя. JL Ханна в книзі «Сила Танцю: Здоров’я та зцілення» пояснює, що танець зміцнює імунну систему, зменшує стрес і його негативні наслідки. Американська асоціація терапевтичного танцю наводить дані про користь танцювальної терапії для хворих на рак, аутизм, хворобу Паркінсона і депресію.

Якщо ви будете усміхатися, нехай на самоті і зовсім без причини, то м’язи подадуть сигнали в мозок, і вам дійсно стане радісно.

Кілька досліджень показують наявність зв’язку між споживанням кофеїну і зниженим ризиком депресії і самогубств. При цьому в одному з цих досліджень йдеться про вплив кави, а в інших – ще й про аналогічний вплив чаю.

Тож обирайте те, що приносить радість і задоволення саме вам, звільніться від негативу та хвилювань – і будьте щасливими!
http://gazeta.lviv.ua/2018/03/20/sogodni-mizhnarodnij-den-shhastya/

Невеличкий дерев’яний ківш для оковитої козаки називали михайликом, а чоловік, який любив випити та умів це робити зі знанням справи, отримував прізвище – Михайлик. Як Ви розумієте, немало Михайликів розвелося в Україні. А словом *dъldъ, *dъlda (дилда) слов’яни припечатували людину, яка полохала інших своїм ростом. Отак і з’явилося літературне ім’я височенького Михайлика.

Юрій Дольд-Михайлик народився 17 березня 1903 р. в с. Бутенки на Полтавщині в родині залізничного сторожа. У рідному селі закінчив початкову школу, а пізніше – Кобеляцьке комерційне училище.
 

uahistory.com
 

З 16 років пішов на свій хліб: працював сільським лектором-бібліотекарем, начальником повітового відділу політосвіти. Одночасно вчився в Дніпропетровському інституті народної освіти (1925-1928 рр.). З 1929 року – співробітник газети "Комуніст". Був головним редактором Української студії кінохроніки (1934—1935), керівником "Кінолітопису" (1936—1937), головним редактором Київської студії художніх фільмів (1937—1942), завідував літературною частиною театру ім. М.Щорса у Запоріжжі. 1960 р. драматичні театри Запоріжжя та Чернігова поставили виставу Ю. Дольд-Михайлика "Щорс".

Друкуватися почав з 1925 року. Його романами "І один у полі воїн" (1956), "У чорних лицарів" (1964), "Над Шпреє клубочаться хмари" (1965) зачитувалися; пригоди розвідника Григорія Гончаренка (він же – Генріх фон Гольдрінг) полонили читачів. У 1960 році на київській кіностудії ім. Довженка зняли художній фільм "Вдали от Родины" – абсолютний лідер кінопрокату, його переглянуло 42 млн. глядачів.

​
 

uahistory.com
 

Коли ж виявилося, що найперший шпигунський роман у СРСР – український, почалися суперечки. Та як співає народ "не мов мені ні словечка…", бо роман "Щит і меч" Вадима Кожевникова (1965 р) з’явився на 9 років пізніше твору Дольд-Михайлика, а книга "Сімнадцять миттєвостей весни" Юліана Семенова побачила світ аж у 1969-му.

Як він виживав, утримувався на посадах?

По-перше, мав проникливий аналітичний розум, дослідив слабкі місця системи, був надзвичайно обережним. Є спогади дружини, що вони після того, як лікарі зарізали Михайла Грушевського, передивилися в своїх хаті кожен аркуш, лист, кожну книгу – все вичистили, не чекаючи НКВС.

По-друге, пив багато, але гріха зради за ним не водилося. Крім того, добре жив із дружиною і вона йому допомагала, а не шпигувала за чоловіком.

Письменник Дольд-Михайлик був єдиним пацієнтом, із яким подружився Амосов, і про якого писав: "У 1962 році я видалив частину легені (рак) письменнику Юрію Петровичу Дольд-Михайлику. Через два тижні, коли все було позаду, запросили в гості. І, виявилося, дуже душевно і цікаво. Так і виникла звичка – два рази на місяць по суботах, у гості до Дольдів. Дві речі зробив для мене Дольд, крім радості спілкування, навчив пити коньяк, щоб у задоволення і без нудоти, і прилаштував "Думки і серце" у видавництво".

17 травня 1966 року у Києві від раку легенів помер 63-річний Юрій Дольд-Михайлик, предтеча української пригодницької розвідницької ("шпигунської") літератури.

https://uamodna.com/articles/pershyy-shpygunsjkyy/

13 марта 1888 г., в семье рабочего железнодорожных мастерских родился мальчик, которого впоследствии ЮНЕСКО назовёт «одним из четырёх педагогов, определивших способ педагогического мышления в XX веке». Мальчика назвали Антоном, что можно перевести как «состязающийся». Фамилия - Макаренко.

Его официальная биография может вызвать только чудовищную зевоту. Начальное железнодорожное училище, годичные педагогические курсы, учительский институт, руководство колонией для беспризорников... В промежутке - неудачные литературные опыты. Несколько ранних романтических рассказов, высланных Горькому, «буревестник революции» раскатал в тонкий блин и наложил резолюцию: «Писателя из вас не выйдет никогда». Иными словами, скука и серость, умноженные на традиционную нелюбовь к учителям.

Не нужен Родине?

Разумеется, всё это сущая ерунда. К тому же несправедливая. Биография Макаренко состоит из таких вывертов и парадоксов, что даже удивительно, как это до сих пор по ней не сняли блокбастера. Вот, скажем, детство героя. Антоша, этот будущий «укротитель шпаны», был хилым и близоруким, авторитет его среди сверстников измерялся отрицательными величинами: гопники города Крюкова частенько его поколачивали и отжимали гривенники в свою пользу. Юные годы. Будущее светило защищает диплом на интересную тему: «Кризис и крах современной педагогики». Зрелость ещё интереснее. Антон Семёнович спокойно работает в аппарате НКВД, при этом имея родственника за границей. И не какого-нибудь «правнучатого племянника со стороны свояка», а родного брата Виталия. Брат, между прочим, живёт во Франции и является эталонной «белогвардейской сволочью», поскольку служил офицером под началом Деникина. А советский патриот Макаренко открыто пишет брату-белоэмигранту: «Я живу среди тёмных дикарей. Здесь мерзость запустения. Ничего похожего на твою жизнь... Ты в Ницце - об этом можно только мечтать!» И - ничего страшного, никаких репрессий! Более того - орден Трудового Красного Знамени. 

Главный же парадокс заключается в том, что никто не может понять, как это Макаренко удавалось управляться с теми самыми «малолетними преступниками». Причём не просто управляться, а каким-то волшебным образом их перевоспитать. И, чёрт возьми, почему у современных педагогов, которые должны быть знакомы с его трудами, с его теорией воспитания, ничего подобного не получается, хоть ты тресни?

Ответов припасено в достатке. Дескать, в колонии Макаренко оказалось много беспризорников из «благородных» семейств, попавших под «цунами» революции и Гражданской войны: «Эти подростки ещё сохраняли дворянские понятия справедливости, законности, чести и уважения к труду. Они-то и воплощали в колониях потерянный рай своего детства. А наивная и беспомощная система Макаренко здесь ни при чём». На самом деле придётся признать, что «ни при чём» здесь как раз подобного рода измышления. Внятный ответ дал немец Зигфрид Вайтц, который занимался изучением и внедрением системы Макаренко ещё в ФРГ: «Знакомство с его наследием носит в СССР поверхностный характер. Именно это является источником разного рода недоразумений и упрощений, которые не дают воплотить в жизнь теории знаменитого педагога».

Труд и коллектив

В этом есть смысл. Те самые «три кита» системы Макаренко - воспитание трудом, игра и воспитание коллективом - были у нас причудливо искажены. Вот, скажем, труд, или, как это ещё иронически называют, «трудотерапия».

Думается, многие могут повторить вслед за героем Василия Аксёнова из повести «Звёздный билет»: «Учили нас в школе труду. Это такой урок, на котором хочется всё ломать». Святая правда. Если «труд» - это такая штука, где все уныло клеят коробочки или шьют брезентовые рукавицы, то никакого «воспитания» из этого не выйдет. Кстати, сам Макаренко был с этим согласен: «Эти мастерские, сапожная, швейная и столярная, считались альфой и омегой педагогического трудового процесса. Они вызывали у меня отвращение. Я совсем не понимал, для чего они устроены. Поэтому я закрыл их через неделю».

Труд, и уже без кавычек, состоял в том, что Макаренко своим малолетним преступникам доверял. И потому они с нуля построили два высокотехнологичных завода - по производству электромеханических инструментов (австрийская лицензия) и знаменитых фотоаппаратов ФЭД (немецкая лицензия). Колонисты освоили сложнейшие технологии, успешно работали и давали хай-тек-продукцию своего времени. Это было смело до безумия. Попробуйте себе представить современную колонию для несовершеннолетних, которая наладила бы выпуск, скажем, компьютерных игр или антивирусных систем. Не бывает? А вот тогда очень даже было!

То же самое с коллективизмом. Если немцы, изучавшие и внедрявшие систему Макаренко, делали ставку на труд, то японцам очень понравилось сочетание ответственности и творчества, а также круговой коллективной поруки. В 1950-е годы работы Макаренко стали там издавать массовыми тиражами. Для руководителей предприятий. И теперь практически все японские фирмы строятся по лекалам трудовой колонии нашего педагога.

И вдвойне обидно, что эти самые принципы Макаренко теперь возвращаются к нам. В виде «корпоративных мероприятий», «тим-билдинга» и «умения работать в команде». В виде «воспитания сотрудника путём повышения его мотивации».

Это всё придумал и воплотил Макаренко. Но - нет пророка в своём отечестве. Его труды у нас не переиздавали довольно долго. Кстати, последнее переиздание его собрания сочинений было осуществлено - вот где позорище-то! - одной западной косметической компанией. С характерным предисловием: «Он сделал для процветания нашей фирмы больше, чем кто бы то ни было».

НАТАЛЯ ЗАБІЛА

(1903-1985)

НАТАЛЯ ЗАБІЛА

Є письменники, що цілком віддали своє життя дитячій літературі — дуже важкій, іноді малопомітній, літературній роботі. Серед них, ніби айсберг, височить постать чудової поетеси Наталі Львівни Забіли, чиє життя покладено на олтар служіння Дитячій Музі.

Народилася письменниця 5 березня 1903 року в місті Петербурзі у дворянській родині з великими мистецькими традиціями. Старовинний козацько-старшинський рід Забіл був багатим на яскраві постаті. Його засновник Петро Забіла (1580-1689) славний не тільки рідкісним (особливо на ті часи) довгим віком, а й багатьма справами: як борзнянський полковник у часи Богдана Хмельницького, як генеральний суддя в адміністрації Івана Брюховецького, нарешті як 105-річний генеральний обозний. Рідний дід Наталі — Пармен Забіла (1830—1917) — прославився як скульптор, академік Петербурзької академії мистецтв, автор відомих творів: бюстів Т. Шевченка, М. Гоголя, пам'ятника О. Герцену в Ніцці. Парменів дядько Віктор Забіла (1808-1869) був відомим українським поетом-романтиком, другом Тараса Шевченка, автором популярних пісень «Не щебечи, соловейку», «Гуде вітер вельми в полі». А Надія Забіла (1868-1913) — це не просто Наталчина тітка та дружина видатного художника Михайла Врубеля (1856-1910), а й відома російська співачка з чудовим лірико-колоратурним сопрано. Саме її ми бачимо на знаменитій врубелівській картині «Царівна-лебідь» (1900 р.).

Батьки Наталі вчилися в художньому училищі Штігліца. Отже, дівчинка зростала в атмосфері захоплення художнім словом, музикою, живописом, і це, певна річ, вплинуло на її розвиток, художні смаки. Вона багато читала, зокрема, твори Т. Шевченка, і вже в дитинстві пробувала писати вірші, казки, оповідання. Писала, як пізніше зазначить Наталя Львівна, «сама для себе, не надаючи серйозного значення цій справі і аж ніяк не гадаючи робити з цього свою основну професію».

1917 року сім'я переїжджає в Україну й оселяється в невеличкому селищі Люботин Харківської області. Батько залишився в Петербурзі, тому старшим дітям довелося працювати, щоб якось вижити. Наталя закінчує прискорений курс гімназії, працює на різних посадах, кілька років вчителює в селі Старий Люботин під Харковом. Роки вчителювання багато дали майбутній письменниці — вона дістала чимало безпосередніх вражень про учнівське життя, навчилася бачити в кожному малюкові особистість. У 1925 році Наталя Забіла закінчила історичне відділення Харківського інституту народної освіти. Ще в студентські роки Наталя пише твори для дітей, прозу та поезію. У 1924 році у кам'янець-подільській газеті «Червоний кордон» був надрукований перший вірш Наталі, який мав назву «Війна — війні».

Після закінчення інституту працювала співробітником редакції журналу «Нова книга», в Українській книжковій палаті.

У 1926 році вийшла перша книжка її поезій «Далекий край», а 1927 — перша книжка для дітей — оповідання «За волю» та «Повість про Червоного звіра».

Видавши 1928 року віршоване оповідання для малюків «Про маленьку мавпу», Наталя Забіла твердо стає на шлях творення дитячої літератури. І хоч час від часу у неї виходять книги й для дорослого читача, однак твори для дітей стають її покликанням, її щоденною турботою і з часом приносять їй заслужений успіх і любов мільйонів юних читачів. У 1930 році вона остаточно переходить на творчу роботу, маючи вже десяток — хай здебільшого й невеличких за обсягом — книжок. Більше половини з тих поетичних і прозових збірочок адресувалися юному читачеві: «Пригоди з автобусом» (1928), «У морі» (1929), «Про Тарасика й Марисю» (1930), «Ясоччина книжка» (1934). Пізніше, вже в повоєнний час, вона випустила кілька ліричних збірок поезії для дорослих.

Одним з найкращих творів Наталі Забіли є цикл віршованих оповідань «Ясоччина книжка» (1934). Ця невеличка за обсягом збірка складається з восьми коротких оповіданнячок, об'єднаних однією героїнею — маленькою дівчинкою Ясею. Від першого оповідання «Ясоччин садок» до заключного «Ведмедикова хатка» проходить рівно рік — від зими до зими.

У роки Вітчизняної війни Наталя Забіла жила й працювала в Казахстані. Повернувшись в Україну, очолювала Харківську письменницьку організацію, до 1947 року редагувала журнал «Барвінок». Близько 200 книжок для дітей, переважно для дошкільного та молодшого шкільного віку, видала Наталя Забіла за час своєї літературної діяльності. Великою популярністю у юних читачів користуються збірки: «Під ясним сонцем» (1949), «Веселим малюкам» (1959), «У широкий світ» (1960), «Оповідання, казки, повісті» (1962), «Стояла собі хатка» (1974), «Рідний Київ» (1977, 1982), а також «Вибрані твори» в чотирьох томах (1984).

Творчий доробок Наталі Забіли характеризується різноманітністю тем і жанрів. Не випадково український поет Валентин Бичко назвав її творчість «материнською піснею, цікавою, барвистою, розумною, клопіткою, дбайливою». Не забувала письменниця і про набутий в інституті фах історика. Просто і дохідливо розповіла письменниця малюкам про життя наших далеких предків у п'єсі-фантазії «Перший крок» (1968) та у драматичній поемі «Троянові діти», яка є поетичним переказом «Слова про Ігорів похід», присвятивши її 1500-річчю заснування Києва. У 1972 році ці твори були відзначені літературною премією імені Лесі Українки.

Поетеса широко відома як перекладач та популяризатор в Україні дитячої літератури інших народів. їй належать переклади творів О. Пушкіна, М. Некрасова, С. Михалкова, А. Варто, С. Маршака, К. Чуковського. Плідно вона працювала і в галузі перекладу з французької, польської та інших мов. Твори самої письменниці перекладалися багатьма мовами. а      Крім того, Наталя Забіла була автором підручників «Читанка» для 2 класу (1933) і «Читанка» для 3 класу (1939), які перевидавалися кілька разів.

Наталя Львівна вела велику громадську роботу. Протягом багатьох років була головою комісії дитячої літератури у Спілці письменників України, членом редколегії дитячих журналів, редакційної ради Дитвидаву, виступала на письменницьких з'їздах і нарадах з питань дитячої літератури як критик і літературознавець.

Померла Наталя Забіла 6 лютого 1985 року.
http://www.ukrlit.net/biography/zabila_natalya.html