Кого й на що надихали герої 

Крут

Всі пам'ятають відомий вислів Лєніна про те, що з усіх мистецтв найважливішим для більшовиків є кіно. Очевидно, Владімір Ілліч переймався не стільки розвитком кіномистецтва, скільки можливостями останнього впливати на людські маси.

Українська політична, військова та культурна еліта епохи Визвольних змагань 1917-1921 років також усвідомлювала значення мистецтва у побудові власної, української системи цінностей і світоглядних координат на противагу більшовицьким. Бій, який відбувся 29 січня 1918 року між більшовицькими військами Михайла Муравйова та нечисельними загонами оборонців УНР на залізничній станції Крути, не відігравав у перебігу воєнних дій 1917-1918-го вирішальної ролі. Однак у свідомості українців він набув особливого значення саме завдяки жертовному героїзму української молоді, яка першою відгукнулась на заклик до оборони рідного краю від нападників. Від моменту поразки у нерівному бою за 130 км від Києва ці історичні події знайшли своє широке відображення у різних жанрах культури від літератури та живопису до музики і народної творчості.

У період Визвольних змагань

Ще у період визвольної боротьби слово Крути стало не лише знаковим топонімом, а й набуло виразно ідеологічного забарвлення. На відміну від митців більшовицької Росії, наша творча інтелігенція у той час не відчувала тиску з боку молодої держави. УНР вела боротьбу за своє існування і формувати державне замовлення на вітчизняних героїв було просто ніколи. У 1918-му українські письменники, художники, поети та графіки самі вирішували, на якій стороні ідеологічного фронту воліють опинитися. Бій під Крутами став об'єктом пильної уваги з боку нашої творчої еліти ще до завершення Визвольних змагань 1917-1921 років.

1918-го у квітневому номері газети “Нова Рада” з'явився вірш Павла Тичини “Пам'яти тридцяти”, що став першим поетичним твором на тему бою, оприлюдненим у тогочасній українській пресі. У пам'ять про полеглих вояків були видруковані плакати із зображенням янгола, що складає терновий вінець до могили юнаків. Вже за декілька тижнів після бою у столичних часописах почали з'являтися оголошення про необхідність спорудження у Києві пам'ятника крутянцям. На заклик лікаря Сергія Коломійцева відгукнулась українська інтелігенція: Дмитро Дорошенко, Сергій Єфремов, донька українського мецената Ганна Келер-Чикаленко, Григорій Коваленко, Володимир Дурдуківський, батьки та учні Першої української гімназії імені Тараса Шевченка та багато інших. 26 травня 1918 року газетою “Нова Рада” була озвучена пропозиція, аби Міністерство освіти гетьманського уряду оголосило “народну підписку на улаштування монументу забитим в боях з більшовиками українським школярам та студентам” та доручило відділові пластичних мистецтв справу організації будівництва. З цією метою було створено спеціальну комісію із зведення пам'ятника, яка мала визначити відповідне місце та опрацювати подані скульпторами проекти. Однак, ні за Центральної Ради, ні за Української Держави Павла Скоропадського задум так і не було реалізовано. Після остаточної поразки Армії УНР у війні з більшовиками могили учасників бою під Крутами були знищенні радянською владою.

На еміграції

Події 29-го січня набули широкого розголосу серед української військової та політичної еміграції у міжвоєнний період. Колишній Голова Ради міністрів УНР Борис Мартос у 1933-му присвятив крутянцям декілька літературних нарисів: “Наймолодші”, “Останній з козацького роду”, “Останній привіт Україні”. У часи більшовицького терору та винищення українського селянства голодом образ молодого бійця, який віддає життя в обороні свого народу, став особливо актуальним. У травні 1933-го літературний критик Олекса Стефанович надіслав листа скульптору Оксані Лятуринський, з проханням оцінити його новий вірш: “Посилаю Вам “Крути” – самий останній з моїх віршів. – Роблю це тому, чому колись передав Вам пару своїх сонетів (здається, про Волинь). А ще тому, що бачив учора Ваші скульптури. Ваші речі дали мені насолоду і я хочу хоч так віддячити Вам за неї”.

Переглядаючи діаспорні часописи 1920-х-1930-х, можна знайти повідомлення про “Свято Крут”, яке відзначала українська молодь у Польщі, Чехословаччині, Румунії, Німеччині та інших країнах Європи. Невід'ємною частиною цих вшанувань було декламування віршів крутянського циклу, авторами яких були самі емігранти.

Свідок і безпосередній учасник Визвольних змагань Демид Бурко у 1938 році відвідав Чернігівщину та місця боїв українських підрозділів з більшовиками. На пам’ятному місці під Крутами Бурко написав вірш “На вічну пам'ять мученикам”, який вийшов друком у Полтаві в часописі “Голос Полтавщини” (1942). Будучи священиком УАПЦ, отець Демид розглядав січневий бій як шлях українських воїнів до Голготи, який закінчується страшним прокляттям — окупацією України. З поверненням до Полтави у 1943-му Червоної Армії, більшовики почали шукати автора “релігійно-націоналістичних віршів”. Отець Демид був змушений емігрувати закордон.

Поряд з поезією, темою Крут зацікавились художники. Воїн Армії УНР Леонід Перфецький створив цілу художню серію (“Батальний живопис”), присвячену українсько-більшовицькій війні 1917-1918-го. Є серед цих картин і “Крути-станція”, на якій художник зобразив сам бій. З-поміж творінь українських художників також відомі праці Сергія Мако “Один з-під Крут” і картина Андрія Климка “Бій під Крутами. 1918”.

Поява культу

Культ героїв став однією з важливих підвалин українського націоналістичного руху. Чимало ветеранів Армії УНР включилось у визвольну боротьбу ОУН та УПА, а їх авторитет серед молодого покоління борців став важливим виховним чинником. Відомий оунівський пропагандист Михайло Дяченко-“Марко Боєслав” присвятив темі Крут однойменний вірш. У 1940-х українські підпільники поширювали цей твір самвидавом серед населення центральних та західних областей України.

У післявоєнний період культ Крут набув надзвичайної популярності у середовищі української еміграції. У цей час виник цілий ряд поетичних творів, присвячених крутянській баталії: Михайло Костишин “Крути”, Володимир Янів “Бій під Крутами” (згодом покладений на музику Степана Стельмащука),  Олесь Бабій “Під Крутами”,  Михайло Лавренко “Лицареві Крут”, “В той день…” тощо. У 1951 році підпільна пошта Закордонних Частин ОУН випустила ювілейну марку до річниці бою. Дата 29-го січня перетворилась на одну з провідних дат українського календаря у діаспорі.

У незалежній Україні

У 1991-му після здобуття Україною незалежності розпочалось «друге культурне знайомство» з темою Крут. Невдовзі з'явилися вірші, пісні, п'єси і навіть кіносценарій, присвячений цій темі. Останній авторства Володимира  Порятка та Ярослава Гаврилюка, на жаль, не був екранізований.

Окрім “Крутянської пісні” Ярославенка на слова Богдана Ігоря Антонича, що починається урочистим “Спом'янімо в пісні славу Крутів!”, з'явились доробки сучасних гуртів. Серед них “Брате!” гурту “Дейтерів”, тичинівський “Пам'яти Тридцяти” у виконанні Марічки Бурмаки та “29 Січня” гурту “Сокира Перуна”.

У 2008-му НБУ випустив ювілейну монету, а вже наступного року в інтернеті з'явились елементи “народної творчості” – саморобні палкати та “шпалери” на тематику Крут. Легенда Крут набувала справжньої популярності серед молоді.

Найостаннішим і найвагомішим мистецьким твором присвяченого пам'яті про загиблих вояків став гранітний пам'ятник, встановлений у 2011 році на Аскольдовій могилі коштом киян-доброчинців.

Майже кожного року українська молодь вигадує все нові і нові форми відзначення цієї дати. Влаштовуються реконструкції бою, друкуються агітаційні плакати, серед студентів та учнів поширюються жовто-блакитні стрічки та тематичні значки.

За матеріалами: https://tyzhden.ua/koho-j-na-shcho-nadykhaly-heroi-krut/

27 січня — Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту

Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту був проголошений резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 1 листопада 2005 року. Її співавторами  виступили 100 держав. Україна приєдналася до Резолюції у 2012 році. 

 Голокост – слово, в якому закодовано мільйони жахливих смертей безневинних людей. Людей, яких позбавили всього людського інші люди за вказівкою однієї людини. Хіба цьому можна знайти якесь пояснення?

Марта Холл Келлі «Бузкові дівчата»

 

У жіночому таборі Ревенсбрюк німецькі лікарі займаються науковою діяльністю. Жінкам роблять операції, під час яких в рану вводять збудники стрептокока чи газової гангрени. Перед тим, як зашивати рану, її наповнюють битим склом, дерев’яними щіпками або тирсою.

 

«Невдовзі у всіх нас піднялася температура, і ще більше дівчат почали страждати від нудоти. Біль у моїй нозі був страшенний, наче її покусала хмара злих ос».

Лікарка Герта Оберхойзер, яка добровільно приїхала в Ревенсбрюк, не бачить у своїх діях нічого поганого. Адже чесні люди до табору не потрапляють. Та й, зрештою, це просто її робота.

 

Коли німці стануть переможеними, Герту засудять на 20 років, але випустять достроково. Жінка повернеться до лікарської діяльності, придбає авто. А Кася Кужмерик, табірний «кролик», щодня шкутильгатиме, відчуваючи в нозі жахливий біль. І якби не Кароліна Феррідей, волонтерка із Франції, вона мирилася б із тим болем до кінця життя.

 

Роман складається із трьох сюжетних ліній: Кася Кужмерик, Герта Оберхойзер, Кароліна Феррідей.

 

До слова, «кролики» Ревнсбрюка – це 74 жінки, які зазнали хірургічних знущань. Кроликами їх називали через специфічну ходьбу. Кароліна та Герта – невигадані персонажі. Кася – прототип Ніни Іванської, якій у таборі зробили експериментальну операцію.

Т етяна де Роне "Ключ Сари"

Тетяна де Роне - англо-французька письменниця, сценарист, журналіст і літературний критик, твори якої перекладено багатьма мовами світу й видані мільйонними тиражами. Але найгучніший її успіх пов'язаний з романом «Ключ Сари» і однойменним фільмом з Крістін Скотт-Томас у головній ролі, яка обійшла світові екрани. Париж, липень 1942: Сарі Старзінскі десять років. Разом з батьками та молодшим братом вона живе в кварталі Маре. Мати нашиває їй на пальто жовту зірку, що означає прокляття і загибель. Вночі за ними приходять поліція. У паніці Сара замикає молодшого брата в стінній шафі, пообіцявши незабаром повернутися. Париж, травень 2002 р ода: Джулії Джармонд, американській журналістці, яка вийшла заміж за француза, доручено написати про чергову річниці облави на євреїв, яких нацисти зібрали на стадіоні Вель д'Ів. І ось її шлях перетинається з історією Сари, дівчатка, яка до самої смерті зберігала таємничий ключ, і це назавжди змінить життя Джулії. Куди ж призведе борг пам'яті цю молоду жінку, ненавмисно розворушити темні сторінки нацистської окупації

Агарон Аппельфельд "Катерина"

«Катерина» – повість про жахливу людську жорстокість і водночас неймовірну людяність. Оповідь у ній ведеться від імені української жінки, життя якої виявляється тісно пов’язаним з євреями. Це своєрідна спроба поглянути на єврейський народ збоку. Після Катастрофи Катерина вважає своїм обов’язком згадати й відновити хоча б частину того світу, що безповоротно зник разом із загибеллю мільйонів ні в чому не винних людей. Це повість про людську близькість і взаєморозуміння всупереч упередженням і стереотипам.

   

СТУС ВАСИЛЬ СЕМЕНОВИЧ

(нар. 08.01.1938, с. Рахнівка, Гайсинського р-ну, Вінницької обл. — п. 04.09.1985, сел. Кучино, Чусовського р-ну, Пермської обл.)

Видатний український поет, критик, публіцист, автор самвидаву, член Української Гельсінкської групи (УГГ). 

1938 сім’я, рятуючись від „розкуркулення“, перебралася в м. Сталіно (Донецьк). Перші уроки поезії мав від матері, яка співала йому українські народні пісні. Шести років пішов до школи, а шістнадцяти вступив на історико-філологічний факультет Сталінського педагогічного інституту.

1959 три місяці викладав українську мову та літературу в Таужнянській школі Кіровоградської обл., потім два роки служив у війську на Уралі.

Після служби  працював літературним редактором ґазети "Социалистический Донбасс". 1963 вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т.Шевченка АН УРСР (курс "теорія літератури").

"Післяармійський час уже був часом поезії. Це була епоха Пастернака і - необачно велика любов до нього... Нині найбільше люблю Гете, Свідзинського, Рільке. Славні італійці (те, що знаю). Особливо — Унгаретті, Квазімодо. Ще люблю "густу" прозу — Толстого, Хемінгуея, Стефаника, Пруста, Камю, Фолкнера... Поетом себе не вважаю. Маю себе за людину, що пише вірші. Деякі з них — як на мене — путящі", — писав він у зверненні до свого читача в 1969.

1965 одружився, 1966 народився син Дмитро.

04.09.65 на прем’єрному перегляді фільму С.Параджанова "Тіні забутих предків" у кінотеатрі "Україна" в Києві взяв участь в акції протесту проти арештів шістдесятників, за що 20 вересня був виключений з аспірантури, а потім звільнений з Державного історичного архіву. Процював на будівництві, кочегаром, інженером технічної інформації в проектно-конструкторському бюро. Це були роки інтенсивної творчої праці: поезія, переклади, критика, спроби писати прозу.

1965 спробував видати свою першу книжку "Круговерть". Але видавців не задовольняли ідейно-художні критерії автора, його громадянська позиція. Наступна збірка, "Зимові дерева", також осіла у видавництві, хоч мала позитивні редакційні рецензії поета І.ДРАЧА і критика Євгена Адельгейма. 1970 книга вийшла в Бельгії, після чого С. остаточно став вигнанцем системи.

Стус активно протестував проти реставрації культу особи, проти політики денаціоналізації, обмежень свободи слова. Відомі його відкриті листи до Президії Спілки письменників на захист В.ЧОРНОВОЛА (кінець 1968) — з приводу опублікованої в "Літературній Україні" наклепницької статті О.Полторацького "Ким опікуються деякі гуманісти", редакторові журналу "Вітчизна" Л.Дмитерку з гострою критикою його виступів проти І.ДЗЮБИ (1969), до ЦК КПУ і КДБ, до Верховної Ради України (1970), де він пристрасно доводить згубність політики обмеження свободи слова, кричущих порушень прав дюдини.

1971 українські дисиденти вперше вирішили створити леґальну правозахисну організацію на зразок "Ініціативної групи" в Москві. Підштовхнув їх до цього кроку арешт в Одесі Н. СТРОКАТОЇ-КАРАВАНСЬКОЇ. Стус вступив до Комітету захисту Ніни СТРОКАТОЇ.

12.01.72 С. був заарештований і звинувачений у проведенні антирадянської агітації й пропаганди. Йому інкримінували 14 віршів та 10 правозахисних літературознавчих статей. Серед них есе про творчість П.Тичини "Феномен доби".

Головною метою слідства було довести наявність постійних і ітенсивних контактів опозиційно налаштованої інтеліґенції з українськими націоналістичними організаціями за кордоном. 07.09.72 засуджений Київським обласним судом за ст. 62 ч. 1 КК УРСР до 5 р. таборів суворого режиму і 3 р. заслання.

"Судові процеси 1972-73 рр. на Україні — це суди над людською думкою, над самим процесом мислення, суди над гуманізмом, над проявами синівської любові до свого народу" — писав поет у своєму публіцистичному листі "Я обвинувачую".

З лютого 1973 Стус — у таборі ЖХ-385/3 (сел. Барашево, Теньгушовського р-ну, Мордовія).

Восени 1975 року Василь  Стус ледве не загинув унаслідок прориву виразки шлунка. Перед госпіталізацією його привозять до Києва для "профілактики". 10 грудня в клініці ім. Ґааза в Ленінграді його прооперували.

06.02.76 С. прибув етапом у табір ЖХ-385/17-а (с. Озерне в Мордовії). "З першого погляду Василь вразив мене своєю виснаженістю. Обличчя різке, ніби ножем з дерева різьблене, щоки ніби стесані ґемблем до підборіддя, наголо обстрижений череп посилює гостроту рис", — так описує Стуса його співкамерник Михайло Хейфец. І ще: "...він був гордий і гонористий, як китайський імператор... Говорив з начальством і ментівнею тоном переможця й прокурора на майбутньому Нюрнберзькому процесі, а „краснопогонники“ були для нього злочинцями, про дії яких він збирає відомості, щоб потім передати судові правдиву, хоч і небезсторонню інформацію".

Співкамерники не переставали дивуватися з його колосальної ерудиції в світовій літературі, літературознавстві, історії, філософії.

Час від часу вірші під час "шмонів" забирали, нависала загроза їх знищення, що було для поета найстрашнішим випробуванням. Намагався якомога більше віршів пересилати у своїх листах дружині. У Мордовії це вдавалося, пізніше стало неможливим. Його часто карали карцером, С. мав лише одне побачення.

У серпні 1976 В.Стуса перевезли в табір № 19 (с.. Лєсной у Мордовії). Звідти 11.01.77 він був етапований на заслання в сел. Матросова Тенькінського р-ну Магаданської обл., куди прибув 5 березня. Працював у золотодобувній штольні. 20.08.77 з Стусом стався нещасний випадок (перелом ступнів), після чого він потрапив на 2 місяці до лікарні. Пропало багато його книг і рукописів. Стусу були створені нестерпні умови. Найняти кімнату не дозволяли — мусив жити в робітничому гуртожитку з колишніми кримінальниками. Його провокували, „розбирали“ на зборах „трудового колективу“, у місцевій ґазеті 08.07 і 03.08 1978 були опубліковані наскрізь брехливі стаття „Друзі і вороги Василя Стуса“ та відгуки на неї. Голодівкою домігся 10-денної відпустки, щоб поїхати в Донецьк, де ще встиг попрощатися з батьком, який помирав. Того ж року С. прийнятий до ПЕН-клубу.

У серпні 1979 повернувся в Київ, працював формувальником у ливарному цеху, на конвейєрі взуттєвого об’єднання "Спорт". Виступав на захист репресованих членів УГГ.

„У Києві я довідався, що людей, близьких до Гельсінкської групи, репресують найбрутальнішим чином. Так, принаймні, судили Овсієнка, Горбаля, Литвина, так перегодом розправилися з Чорноволом і Розумним. Такого Києва я не хотів. Бачачи, що Група фактично лишилася напризволяще, я вступив до неї, бо просто не міг анакше. Коли життя забране — крихт не потребую... Психологічно я розумів, що тюремна брама вже відкрилася для мене, що днями вона зачиниться за мною — і зачиниться надовго. Але що я мав робити? За кордон українців не випускають, та й не дуже кортіло - за той кордон: бо хто ж тут, на Великій Україні, стане горлом обурення і протесту? Це вже доля, а долі не обирають. Отож її приймають — яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас... Але голови гнути я не збирався, бодай що б там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину“ („З таборового зошита“. 1983).

14.05.80 знову заарештований. Від адвоката відмовився, однак на суді його захисником був В.Медведчук. Засуджений С. 29.10.80 Київським обласним судом за ст. 62 ч. 2 КК УРСР на 10 р. таборів особливо суворого режиму і 5 р. заслання. Визнаний особливо небезпечним рецидивістом. 19.10.80 з листом на захист Стуса до учасників Мадридської наради з перевірки виконання Гельсінкської угоди звернувся академік А.Д.САХАРОВ.

Термін відбував у с. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл., ВС-389/36-1. Умови утримання тут були дуже тяжкими: постійні утиски адміністрації, позбавлення побачень, хвороби. На початку 1983 тримав голодівку 18 діб. На рік запроторений в одиночку. То більше Стус багато писав і перекладав. Приблизно 250 віршів, написаних верлібром, і 250 перекладів мали скласти книгу, названу ним "Птах душі". Але все написане негайно конфіскувалося. Доля цих текстів досі невідома. Згідно з офіційною відповіддю на запит рідних, вони знищені у зв’язку з ліквідацією табору, хоча повторно цієї інформації влада не підтвердила. Попри це в 1983 Стусу вдалося через литовців Баліса ҐАЯУСКАСА та його дружину Ірену Ґаяускене передати на волю текст під назвою „З таборового зошита“. Після його опублікування на Заході, особливо після висунення Генріхом Бьоллем (1985) творчості Стуса на здобуття Нобелівської премії, тиск на нього посилився.

28.08.85 за вигаданим приводом С. черговий раз був кинутий до карцеру, де оголосив голодівку протесту "до кінця". Загинув уночі з 3 на 4 вересня 1985. Похований на кладовищі с. Борисово.

19.11.89 перепохований разом з О.ТИХИМ і Ю.ЛИТВИНОМ на Байковому кладовищі в Києві.

1993 творчість Василя Стуса  відзначена Державною премією ім. Т.Шевченка. 1994-1999 вийшла збірка творів С. у 6 томах, 9 книгах, підготована редакційною колеґією на чолі з М.КОЦЮБИНСЬКОЮ, сином поета Д.Стусом, невісткою Оксаною Дворко та ін.

1998 р. посмертно нагороджений орденом Ярослава Мудрого, 26.11.2005 р. йому присвоєне звання Герой України